Нотатки на майбутнє
Що можуть розповісти про Україну пам'ятники в Угорщині
Гуляючи будь-яким містом, ми постійно зустрічаємо пам'ятники, які нагадують нам про історичні постаті та події. Будапешт, звісно, в цьому плані має чим похвалитися.
Через пам'ятники ми дізнаємося про історію країни, про те, ким вона пишається, на кого рівняється, кого визнає для себе авторитетом, які події тримає в своєму серці. Але пам'ятники здатні розповісти не лише про місто і країну, де вони розташовані. Часто вони дають нам інформацію і про інші країни, їх героїв та їхню історію, символізуючи дружній дух міждержавних відносин.
Саме тому я хотіла би запропонувати разом помандрувати Будапештом по місцях, які розповідають про Україну, розпочавши нашу подорож з місця, знайомого і близько кожному дипломату: Міністерства зовнішньої економіки і закордонних справ Угорщини. Саме неподалік від угорського зовнішньополітичного відомства, крокуючи від нього до мосту Маргіт і милуючись красою Дунаю, на будинку під номером 44 ми можемо побачити пам'ятну дошку, яка нам нагадує про відкриття 100 років тому, 24 січня 1919 року, Надзвичайної Дипломатичної Місії Української Народної Республіки в Угорщині. Попри те, що Україні не вдалося в той період зберегти незалежність і УНР була знищена в 1921 році, дипломатична місія УНР в Будапешті проіснувала до травня 1924 року. Вона стала дипломатичним представництвом УНР, яке було закрите останнім.
Після цього Україна відновила свою незалежність лише в 1991 році (і Угорщина однією з перших визнала її), пройшовши за цей час не лише жахіття ІІ світової війни, а і знищення сталінським режимом української інтелігенції та Голодомор 1932-33 років, який забрав життя понад 10 мільйонів українців. Минулого року ми вшановували пам'ять жертв цього страшного злочину по всьому світу. Так само і тут, в Будапешті, біля пам'ятника жертвам Голодомору в Україні. Перейшовши від дошки в честь місії УНР на пештську сторону через Ланцюговий міст і майже дійшовши вздовж Дунаю до мосту Ержебет, у парку на площі Шандора Петефі, відразу після готелю «Марріот» і розташований цей пам'ятник. До речі, Голодомор був визнаний Державними Зборами Угорщини як геноцид українського народу ще в 2003 році. Окрім пам'ятника на площі Петефі про цю трагічну подію нагадує і пам'ятна дошка жертвам Голодомору, що розташована в Чоморі, на півночі Будапешта. А в листопаді минулого року ще один пам'ятник був відкритий у місті Сегед на Домській площі в парку центрального собору. Чому настільки важливо пам'ятати про такі жахливі речі? Щоб ніколи більше не дозволити їм повторитися. Для нас, українців, це ще і нагадування про те, наскільки важливо зберігати свою державність, адже її втрата, як свідчить наша історія, веде і до знищення нашого народу.
Повертаючись на будайський бік, блукаючи старовинними вуличками Будайської фортеці, ми знову знаходимо згадку про Україну. На будинку на вулиці Орсагхаз 6, де раніше була розташована Угорська королівська друкарня, встановлена меморіальна дошка на честь видання у 1837 році тут у Буді першого західноукраїнського альманаху українською мовою «Русалка Дністровая». Альманах вийшов на 3 роки пізніше, ніж це планувалося, бо був заборонений віденською цензурою. Як тоді написав цензор видання Єрней Копітар, збірка була «гарною, вдатною, одушевляючою», але стояла на позиціях окремішності українського народу, що суперечило інтересам Австрії. Альманах і його видавці зазнали переслідувань місцевих церковних та світських властей. Надрукований у Будапешті наклад був негайно конфіскований, з 1000 примірників вдалося врятувати тільки 200, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених колах різних країн. На сьогодні один примірник оригіналу зберігається і в української громади Угорщини. Мені особисто пощастило тримати його в руках, коли ми разом з тутешніми українцями відзначали 180-річчя з дня виходу альманаху.
До речі, про становлення української літератури і філософії нагадує ще один пам'ятник, який, що правда, розташований не в Будапешті, а в Токаї. Це пам'ятна дошка українському поету і філософу Григорію Сковороді, який у 1745 -1750 рр. перебував у місті «виноградників і вин» у так званій «Комісії з закупівлі вина». Дошка розташована на стіні колишньої греко-католицької церкви «Комісії».
А повернувшись подумки з Токая до Будапешта, ми знову вирушимо до угорського Міністерства закордонних справ, де і розпочалася наша екскурсія.
Але цього разу ми перемістимося до скверу біля Міністерства, на площу, де розташований пам'ятник видатному українському письменнику, художнику, політичному діячу Тарасу Шевченку і яка носить його ім'я. До речі, вважається, що найбільша кількість пам'ятників у світі встановлена саме Шевченку, їх налічується майже 1400. І пам'ятник у Будапешті належить до найкращих взірців.
Постать Тараса Шевченка (1814-1861рр.) для українців має те сааме символічне значення, що і для угорців постать Шандора Петефі. Тарас Шевченко вважається основположником нової української літератури. Але значення його для народу є значно більшим, адже вся його творчість символізує багатовікове прагнення українців до відновлення своєї незалежності і державності.
У 2013 році, коли українці вийшли на Євромайдан, щоб захистити Угоду про асоціацію з Європейським Союзом і своє право на європейське майбутнє, багато з них тримали при собі "Кобзар" Шевченка (його головний труд), а сама постать великого поета знайшла своє місце серед так званих "Ікон Революції" - сучасних графіті, які зображали історичних осіб, що становлять найбільші моральні авторитети для українців.
І зараз, борючись проти російської агресії, що триває з 2014 року і внаслідок якої залишається окупованим український Крим, на Сході України точаться бої, які вже забрали життя понад 13 тисяч українців, а українські політичні в'язні залишаються в полоні в Росії та на тимчасово окупованих територіях, українці пам'ятають заповіт Шевченка: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте", його заклик до боротьби за власну країну та її свободу. За ту країну, що має багатовікову історію, яка в період Київської Русі належала до наймогутніших європейських держав. До речі в 11 столітті, коли на Київському престолі був могутній князь Ярослав Мудрий, наші дві країни - Україна та Угорщина - поєднав і символічний династичний шлюб між угорським королем Андрашем І та старшою донькою Ярослава Анастасією (дві інші доньки вийшли заміж за французького та норвезького королів). У місті Тіхань король Андраш І та його дружина Анастасія заснували абатство, біля якого зараз можна побачити пам'ятник цьому королівському подружжю як нагадування про цю яскраву сторінку нашого спільного історичного минулого. До речі, існують дані, що після смерті Андраша І, Анастасія, щоб допомогти збереженню християнства в Угорщині після знищення багатьох християнських священників, попросила про допомогу свою сестру Анну, королеву Франції, яка направила сюди християнську місію.
Сподіваюся, що в Будапешті та загалом в Угорщині буде ще багато нових пам'ятників, щоб познайомитися з якими ми знову разом вирушило в мандрівку.
Вірю, що українсько-угорські відносини, які мають в своєму активі стільки спільних спогадів, та і починаються вони з глибини віків, від періоду, коли угорські племена прийшли в Європу в пошуках нової батьківщини через територію сучасної України, мають значний потенціал і чудове майбутнє.